Жили себе дед да баба, детей у них не было. Горюет дед, горюет баба:
– Кто же за нами на старости лет присмотрит, коль детей у нас нету?
Вот баба и просит деда:
– Поезжай да поезжай, дед, в лес, сруби мне деревцо, сделаем колыбельку, положу я чурочку в колыбельку и буду ее колыхать, будет мне хоть забавушка!
Дед и поехал, срубил деревцо, сделал колыбельку. Положила баба чурочку в колыбельку, качает и песню поет:
Люли-люли, мой Телесику
Наварила я кулешику,
И с ножками и ручками…
Хватит тебя накормить.
Колышет да поет, колышет и поет. Вечером спать улеглись. Утром встают, глядь – а из той чурочки сделался сыночек. Они так обрадовались, что боже ты мой! И назвали того сыночка Те-лесиком.
Растет сынок, подрастает и такой стал красивый, что ни вздумать, ни взгадать, только в сказке рассказать.
Вот подрос он и говорит:
– Сделай мне, тату, золотой челнок, а вёслышко серебряное, буду я рыбку ловить да вас кормить!
Вот и сделал дед золотой челночек и серебряное вёслышко, спустили на речку, он и поплыл. Вот плавает он по речке, рыбку ловит, деда, бабу кормит; что нало2 Телесик (русское – телепень) – от украинского «телесуватися» – качаться, покачиваться.
вит – отдаст и опять поплывет. Так и живет на реке. А мать ему есть приносит. Вот она раз и говорит:
– Гляди, сынок, не ошибись, как стану я тебя кликать, плыви к бережку, а если кто чужой, то плыви дальше!
Вот мать сварила ему завтрак, принесла на берег и кличет:
Телесик мой, Телесику!
Наварила я кулешику,
И с ручками и ножками
Хватит тебя накормить.
Услыхал Телесик.
– Это моя матушка мне завтрак принесла!
Плывет. Пристал к бережку, наелся, напился, оттолкнул золотой челнок серебряным веслышком и поплыл дальше рыбку ловить.
А змея и подслушала, как мать Телесика кликала, подошла к берегу и давай кричать толстым голосом:
Телесик мой, Телесику!
Наварила я кулешику,
И с ручками и ножами
Хватит тебя накормить.
А он слышит.
– Нет, это не моей матушки голос. Плыви, плыви, челнок, дальше, дальше! Плыви, плыви, челнок, дальше!
Челнок и поплыл. А змея стояла-стояла и пошла от берега прочь.
Вот мать Телесика наварила ему обед, принесла к бережку и кличет:
Телесик мой, Телесику!
Наварила я кулешику,
И с ручками и ножками
Хватит тебя накормить.
Он услыхал.
– Это моя матушка мне обед принесла!
Приплыл он к бережку, наелся, напился, отдал матери рыбку, которую наловил, оттолкнул челнок и опять поплыл.
Приходит змея к берегу к опять толстым голосом:
Телесик мой, Телесику!
Наварила я кулешику,
И с ручками и ножками
Хватит тебя накормить.
Услыхал он, что это не материн голос, и махнул вёслышком:
Плыви, плыви, челночек, дальше!
Плыви, плыви, челночек, дальше!
И поплыл челночек вперед.
И вот так который раз: как мать принесет и позовет, он и пристанет к берегу, а как змея зовет – он махнет веслышком, челнок и поплывет дальше.
Видит змея, что ничего не поделает, и пошла к кузнецу:
– Кузнец, кузнец! Скуй мне такой тоненький голосок, как у матери Телесика!
Кузнец и сковал. Подошла она к бережку и начала кликать:
Телесик мой, Телесику!
Наварила я кулешику,
И с ручками и ножками
Хватит тебя накормить.
Он и подумал, что это мать:
– Это моя матушка мне есть принесла!
Да и подплыл к бережку. А змея выхватила его из челна и понесла к себе домой.
– Оленка, Оленка, отопри!
Оленка открыла, вошла змея в хату.
– Оленка, Оленка, истопи-ка печь, да так, чтобы камни развалились.
Натопила Оленка так, что камни разваливаются.
– Оленка, Оленка, испеки мне Телесика, пока я в гости схожу.
Оленка и говорит:
– Садись, Телесик, на лопату! Я попробую, ты тяжелый или нет.
А он говорит:
– А я не знаю, как садиться.
– Да садись! – говорит Оленка.
Он и положил на лопату голову.
– Да нет же, садись совсем!
Он положил одну руку.
– Вот так? – спрашивает.
– Нет, не так!
Положил он другую руку.
– Так, что ли?
– Да нет же, нет! Садись весь!
– А как же? Так, может? – да и положил ногу.
– Да нет же, – говорит Оленка. – Не так!
– Ну так сама покажи, – говорит Телесик, – а то я не знаю как.
Она только села, а он – за лопату, бросил Оленку в печь и заслонкой прикрыл, а сам запер хату, взобрался на явор, да и сидит.
Вот прилетает змея.
– Оленка, Оленка, отвори!
Молчит Оленка.
– Оленка, Оленка, отвори!
Не слышно Оленки.
– Вот чертова Оленка, уже убежала с хлопцами гулять.
Змея сама открыла хату. Открыла змея заслонку, вынула из печи и ест, – думает, что это Телесик. Наелась досыта, вышла на двор и катается по траве.
– Покатаюсь, поваляюсь, Телесикова мясца наевшись!
А Телесик с явора:
– Покатайся, поваляйся, Оленкиного мясца наевшись!
Она слушает. И опять:
– Покатаюсь, поваляюсь, Телесикова мясца наевшись!
А он снова:
– Покатайся, поваляйся, Оленкиного мясца наевшись.
Она смотрит и увидела Телесика. Кинулась к явору, начала его грызть. Грызла, грызла, все зубы поломала, а перегрызть никак не может. Кинулась к кузнецу:
– Кузнец, кузнец, скуй мне такие зубы, чтобы явор перегрызть и Телесика съесть!
Кузнец и сковал. Как начала она опять. Вот-вот уже перегрызет. И вдруг летит стадо гусей. Телесик их и просит:
Гуси-гуси, гусенята!
Возьмите меня на крылята,
Понесите меня к батюшке,
А у батюшки поесть, и попить
Да хорошо походить!
А гуси в ответ:
– Пускай тебя средние возьмут!
А змея грызет-грызет. Телесик сидит да плачет. Вдруг опять летит стадо гусей. Телесик и просит:
Гуси-гуси, гусенята!
Ворьмите меня на крылята,
Понесите меня к батюшке,
А у батюшки поесть и попить
Да хорошо походить!
А те ему говорят:
– Пускай тебя задние возьмут!
Телесик опять плачет. А явор так и трещит. Змея уже устала, пошла напилась воды и опять грызет. Вдруг летит еще стадо гусей. А Телесик обрадовался и просит:
Гуси-гуси, гусенята!
Возьмите меня на крылята,
Понесите меня к батюшке,
А у батюшки поесть и попить
Да хорошо походить!
– Пускай тебя крайний возьмет! – да и полетели.
Телесик думает: «Пропал я теперь навек», да так горько плачет, весь слезами обливается, а змея вот-вот. явор повалит. Вдруг летит себе один-одинешенек гусенок, отстал, еле летит. Телесик к нему:
Гусёк, гусёк, гусенятко!
Возьми меня на крылятко,
Понеси ты к батюшке,
А у батюшки и поесть и попить,
Хорошо походить!
Он и говорит:
– Садись.
Телесик сел. Вот принес гусенок Телесика к батюшке и посадил его на завалинке, а сам полетел.
Вот сидит Телесик на завалинке. А баба напекла пирожков, вынимает из печки и говорит:
– Этот пирожок тебе, дед, а этот пирожок мне!
А Телесик со двора:
– А мне?
Вынимает она опять пирожки и:
– Это тебе пирожок, дедуся, а это мне!
А Телесик опять:
– А мне?
Они удивляются.
– Ты не знаешь, дед, кто это будто кричит: «А мне»?
– Нет, – говорит, – не знаю.
– Да, наверное, дед, мне послышалось.
И опять пирожки из печи вынимает:
– Это вот тебе пирожок, дедуся, а это мне!
А Телесик сидит на завалинке.
– А мне? – спрашивает.
Выглянул дед в окошко – а это Телесик! Выбежали они, схватили его, внесли в хату да так радуются. Накормила его мать, напоила, голову ему помыла и чистую рубашечку дала.
Вот и живут, хлеб жуют, постолом добро носят, коромыслом воду возят, и я там была, мед-вино пила, по бороде текло, а в рот не попало.
== Читати українською мовою ==
Понравилось? Оцени!ru.derevo-kazok.org
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику,Наварила кулешику,Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!
А він чує.
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.
— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:
— Коли ж я не вмію,— як його сідати?
— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.
— Так? — каже.
— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:
— Отак, може?
— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.
— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!
— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не чуть.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
— От вража Оленка, вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!
А Телесик із явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони слухають... Де це? Та знов:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.
А він знову:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони далі:
— Що воно таке?
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:
— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята!Візьміть мене на крилятаТа понесіть до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята!Візьміть мене на крилятаТа понесіть до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
— Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята!Візьміть мене на крилятаТа понесіть до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!
І ці кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко!Візьми мене на криляткоТа понеси до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!
От воно:
— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.
От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
— А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
— А мені?
Вони й почули. Що це?
— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.
Та знов баба:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.
kazky.org.ua
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає: Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати. Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він чує.
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.
— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:
— Коли ж я не вмію,— як його сідати?
— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.
— Так? — каже.
— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:
— Отак, може?
— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.
— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!
— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не чуть.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
— От вража Оленка, вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!
А Телесик із явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони слухають... Де це? Та знов:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.
А він знову:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони далі:
— Що воно таке?
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:
— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
— Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!
І ці кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! От воно:
— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.
От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
— А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
— А мені?
Вони й почули. Що це?
— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.
Та знов баба:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.
traditions.in.ua
загрузка...
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:Люлі-люлі, Телесику,Наварила кулешику,Буду тебе годувати.Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.Росте той синок й росте – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.От як підріс він, то й каже:– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!Телесик почув.– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!А він чує.– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!Він почув:– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.А змія приходить до берега та знов товстим голосом:Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:– Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Човник і поплив далі.Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити!А він думав, що то мати.– Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.– Зміючко Оленко, відчини!Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.Та й полетіла кликати гостей.От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:– Сідай, Телесику, на лопату!А він каже:– Коли ж я не вмію,– як його сідати?– Та вже сідай! – каже Оленка. Він і положив на лопату руку.– Так? – каже.– Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:– Отак, може?– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.– Та ні-бо,– каже Оленка,– ні, не так!– Ну, так покажи ж,– каже Телесик,– бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.– Зміючко Оленко, відчини!Не чути.– Зміючко Оленко, відчини!Не озивається.– От вража Оленка, вже десь повіялась.От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!А Телесик із явора:– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони слухають… Де це? Та знов:– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.А він знову:– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони далі:– Що воно таке?Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.Кинулись до коваля:– Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:Гуси-гуси, гусенята!Візьміть мене на крилятаТа понесіть до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!А гуси й кажуть:– Нехай тебе середні візьмуть!А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:Гуси-гуси, гусенята!Візьміть мене на крилятаТа понесіть до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!Так і ці йому кажуть:– Нехай тебе задні візьмуть!А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:Гуси-гуси, гусенята!Візьміть мене на крилятаТа понесіть до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!І ці кажуть:– Нехай тебе заднє візьме!Та й полетіли.Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося – насилу летить, Телесик до нього:Гуся-гуся, гусенятко!Візьми мене на криляткоТа понеси до батенька,А в батенька їсти, й пити,Ще й хороше походити!От воно:– Сідай! – каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним – ледве не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: – А мені?То це вона знову виймає пиріжки та:– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!А Телесик знову:– А мені?Вони й почули. Що це?– Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?– Та то, – каже дід, – мабуть, так учувається.Та знов баба:– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!– А мені? – каже з призьби Телесик.– Отже, таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно – аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.А Телесик каже:– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.От вам казочка, а мені бубликів в’язочка. |
ditky.info
Українська народна казка Покуття
Були дід та й баба і мали одного хлопчика. Назвали його Івасиком. Він мав і друге ім’я — Телесик. Івасик на річці рибу ловив. Сидів на березі з вудкою і ловив. І прийшла відьма, і його забрала. І принесла його до свої хати. Вона мала там велику обслугу. І сказала:
— Зараз буде смачний обід.
Залишила відьма одну служницю, щоб вона цего Телесика спекла їм на обід. А сама пішла на лови. Служниця напалила в печі і взяла лопату. І сказала Телесикови, би він на ту лопату сідав. А він поклав на лопату руку. Вона сказала:
— Не так.
Він поклав ногу. Вона сказала:
— Не так.
Поклав голову, а вона знов:
— Не так.
А він тоді її каже:
— Покажи, як.
Вона сіла на лопату, а він її шурнув у піч. Шурнув у піч та й заткав заткальницею. А сам пішов з хати і виліз на дерево.
А всі відьми позбігались на обід, витягнули з печі м’ясо, почали їсти. Їли і казали, що дуже смачне. А він згори, з дерева крикнув, що вони їдять відьму. Вони повискакували надвір і почали гризти дерево, щоби його звідти взяти. Уже догризають вони дерево. І надлетіли гуси, і він зачав їх просити:
Гуси, гуси, гусенята, возьміть мене на крилята. І пролетіли перші гуси — не брали його. Другі летіли — не брали. А послідня гуска летіла і взяла Телесика. І принесла його додому. І посадила його гуска на комінку. А в хаті баба зварила пироги і каже:
— Се тобі, діду, а се мені.
А Телесик кричить з комінка:
— А мені?!
Вони, вийшли з хати, побачили Івасика-Телесика і зняли його на землю. І дуже зраділи вони, що повернувся їх синок. І поклали його на столець, і казці конець.
Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.
Олещина, Тлумацького району, Івано-Франківської області16 липня 1992 рокуОповідач: Бойків Михайло Прокопович (1925)Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.
Українська народна казка Чернігівщини
Жив-був дід і баба, і був у них синок Івасик-Телесик. От підріс синок і каже:
— Тату, зроби мені золотий човник і срібне весло. Я буду рибку ловити і вас годувати.
Батько зробив золотий човник і срібне веселечко. От Івасик плаває на озері та рибку ловить, а мама йому їсти носить та все гукає:
Івасику-Телесику,
приплинь, приплинь до бережка,
я тобі їстоньки-питоньки принесла.
Івасик припливе до бережка віддасть мамі рибку, пообідає і знову попливе ловити. Аж раз зла відьма підслухала, як мама звала Івасика і захотіла вона його украсти. Прийшла до річки і гукає:
Івасику-Телесику,
приплинь, приплинь до бережка,
я тобі їстоньки-питоньки принесла.
А Івасик добре знав мамин голосок та й каже:
— Ти не моя мама! У моєї мами голосочок тоненький, а не такий як у тебе.
Відьма думала, думала і придумала. Пішла до коваля і просить:
— Ковалику, ковалику, підкуй мені голосок, щоб був як в Івасикової мами. Коваль і підкував їй голосок. На другий раз прийшла відьма на бережок та й гукає:
Івасику-Телесику,
приплинь, приплинь до бережка,
я тобі їстоньки-питоньки принесла.
Івасик подумав, що то мама і приплив. А тут відьма його й забрала. Принесла відьма Івасика додому і каже дочці Оленці:
— Оленко, натопи добре піч та засмаж Івасика на вечерю, а то до нас гості прийдуть.
Оленка натопила пічку і каже Івасикові:
— Івасику, сядь на лопатку.
А Івасик і каже:
— Я не вмію, покажи.
Оленка сіла на лопатку, а Івасик її й запхав у піч. А сам бігом з хати і заліз на тополю, щоб відьма не знайшла.
Прийшли ввечері гості, відьма вийняла з печі м’ясо, сама наїлася і гостей нагодувала. Потім вийшла надвір, качається і каже:
— Покочуся, повалюся, Івасикого м’ясця наївшись.
А Івасик з тополі кричить:
— Не Івасикого, а Оленчиного!
Відьма розсердилася і давай гризти тополю, щоб Івасик упав. От-от догризе, аж тут летять гуси-лебеді. Івасик і просить:
Гуси, гуси-лебедята,
Візьміть мене на крилята.
Понесіть до матінки й батечка.
Буде вам і пити, й їсти
І на овсі сісти.
А гуси й кажуть:
— Хай тебе загриві беруть.
От летять загриві, а Івасик просить:
Гуси, гуси-лебедята,
Візьміть мене на крилята.
Понесіть до матінки й батечка.
Буде вам і пити, й їсти
І на овсі сісти.
Загриві й кажуть:
— Там ще білі летять, хай вони тебе беруть.
Летять білі, а Івасик гукає:
Гуси, гуси-лебедята,
Візьміть мене на крилята.
Понесіть до матінки й батечка.
Буде вам і пити, й їсти
І на овсі сісти.
Гусочки й забрали малого, принесли додому. Став Івасик під вікно і слухає, чи журяться за ним батько з матір’ю. А матінка пиріжків напекла та й каже:
— Це тобі, а це мені, це тобі, а це знов мені.
А Івасик і гукає:
— А мені?
Батьки почули, вибігли у двір, зраділи, обнімають Івасика, а він і каже:
— І гусочок нагодуйте, це вони мене на крилечках принесли.
Батько дав гускам водички і вівса насипав. Вони наїлися і полетіли, а Івасик з батьками стали жити-поживати і добра наживати.
Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.
Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.
16 (4331). Івасик. СУС 327F. Записано 2008 року. Потапенко Галина Яківна (1938). Чернігівська область, Городнянський район, Івашківка
Українська народна казка Кіровоградщини
Жили собі дід та баба, і був у них хлопчик Івасик-Телесик. Підріс він і каже дідові:
— Зробіть мені човник і срібне веселечко, я буду рибку ловити.
Зробив дід човник і срібне веселечко. Плаває Івасик човником, лове рибку і каже:
— Ловись, рибко, велика та маленька!
Рибка собі й ловиться.
От бабка наварила кулешику, прийшла на берег і гукає:
— Івасику-Телесику, наварила баба кулешику! Приплинь до бережка!
Івасик приплив до бережка, поїв кулешику, віддав бабці рибку і знов співає:
— Ловись, рибко, велика та маленька!
Почула той спів змія, приповзла і співає грубим голосом:
— Івасику-Телесику, наварила баба кулешику! Приплинь до бережка!
Івасик відповідає:
— Моя бабка співає тоненьким голоском, а не таким грубим, як ти.
От змія пішла до коваля і каже:
— Накуй мені язичок на тоненький голосок.
Коваль і накував їй язичка. Вона прийшла на берег і співає тоненьким голосом:
— Івасику-Телесику, наварила баба кулешику! Приплинь до бережка!
Івасик приплив, змія схопила його і понесла в ліс до своєї хатки. Каже своїй дочці Оленці-зміючці:
— Розпали піч і спечи мені Івасика, а я піду гостей кликати.
Оленка напалила піч, поставила лопату і каже:
— Сідай на лопату, я тебе суну в піч.
А Івасик каже:
— Я не вмію сідати, покажи, як.
Оленка сіла на лопату, а Івасик сунув її в піч, і закрив затулою.
А змія веде гостей і чує, що пахне смаженим м’ясом. А Івасик тим часом виліз на дуб і каже:
— Пахне Оленчиним м’ясом.
Змія побачила на вершечку дуба Івасика і почала гризти дуб. Тут летять гуси. Івасик проситься:
— Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята, завезіть мене до мого тата.
А гуси відповідають:
— Хай тебе другі візьмуть.
А змія все гризе дуба. От летять другі гуси. Івасик і їх просить:
— Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята, завезіть мене до мого тата.
А вони відповідають:
— Хай тебе треті візьмуть.
От летить гусеня, а Івасик просить:
— Гусеня, візьми мене на крилята, завези мене до мого тата.
Гусеня взяло його на крила і полетіло. А змія перегризла дуба, він впав і убив її.
А гусеня принесло Івасика і посадило на дах біля комина та й полетіло далі. А баба напекла пирогів, ділиться з дідом і каже:
— Це тобі, а це мені.
А Івасик з даху:
— А мені?
Вийшли вони надвір, а Івасик сидить на даху. Зняли його, скупали, переодягли в нову сорочку, нагодували пирогами. Та зажили собі щасливо.
Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.
Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.
173 (8066). Івасик-Телесик. СУС 327. Записала Тацієнко Дарина 2010 року. Лужанська Віра Павлівна (1930). Кіровоградська область, Голованівський район, Свірневе
Українська народна казка Чернігівщини
Жили собі тато і мама і мали вони хлопчика. Звали його Івасиком. От він підріс трішки та й каже:
— Тату, купи мені лодочку і золоте веселечко. Я попливу рибку ловити.
От тато поїхав у город, купив на базарі лодочку і золоте веселечко. Привіз додому та й пішов Івасик на річку рибу ловити. А мама каже:
— Я принесу обідать. Коли погукаю тебе, ти припливи.
Поплив хлопчик ловити рибку, а мама прийшла і гукає:
Івасику-Телесику!
Несу тобі кулешику
Всього добра та й нетрохи.
Почув Івасик мамин голосок і приплив до бережка. Оддав рибку, наївся і знову поплив. Почула це Змія. От вона прийшла до бережка та й гукає грубим голосом:
Івасику-Телесику!
Несу тобі кулешику
Всього добра та й нетрохи.
А він і каже:
— Е, це не мамин голосок. Не припливу до бережка.
Змія бігом побігла до коваля:
— Ковалику, голубчику! Скуй мені такий голосок, як в Івасикової мами.
Він і скував їй голосок. Прибігла вона бережка та й знову гукає:
Івасику-Телесику!
Несу тобі кулешику
Всього добра та й нетрохи.
Каже Івасик:
— Це мамин голосок. Лодочку повертаю, до бережка гребу, зараз я припливу.
Приплив до бережка, а змія його хап і понесла додому. А вдома була дочка Оленка. Змія й каже їй:
— Оленко, ти затопи пічку і засмаж Івасика. А я піду, гостей погукаю.
Оленка затопила пічку, внесла лопатку та й каже Івасикові:
— Сідай на лопатку, я поцотікаю тебе.
Він положив руку та й питає:
— Отак?
— Ні.
— А може так?- та й положив ногу.
— Ні, не так!
— А ти покажи, як.
Вона сіла на лопатку, а Івасик її цоки-цоки та в піч. Піч закрив заслінкою, а сам заліз на високе дерево і сидить.
Приходить змія, приводить гостей, вийняла з печі Оленку і з’їла її з гостями, а кісточки під дерево викинула. І каже:
— Покочуся, повалюся по Івасикових кісточках.
А Івасик сидить на дереві та й каже:
— Покочуся, повалюся по Оленчиних кісточках.
Дивиться змія, а хлопець на дереві сидить. Вона давай гризти те дерево з своїми гостями. Гризли, гризли та й поламали зуби. Побігли знов до коваля, а він скував їм зуби. Вони прибігли догризати дерево, а воно вже почало хитатися. Аж летять двоє гусочок. Він і просить:
Гусяточка, лебедяточка,
Візьміть мене на криляточка.
Понесіть мене до тата й мами.
Буде вам і їсти, й пити,
Всього добра та й нетрохи.
А вони й кажуть:
— Та ми спішимо. А за нами летить одне гусяточко. Ти його попроси.
Долітає те гусяточко, Івасик й просить:
Гусяточко, лебедяточко,
Візьми мене на криляточка.
Понеси мене до тата й мами.
Буде тобі і їсти, й пити,
Всього добра та й нетрохи.
Гусяточко взяло його на криляточко і полетіли. Тільки він злетів з дерева, як воно впало на змію і вбило її. А гусяточко принесло додому Івасика. А його тато й мама ділять в хаті насіннячко.
— Це тобі, а це мені.
А Івасик з-під вікна:
— А мені?
Каже мама:
— Ой, десь Івасика голос чути!
Вийшли надвір, а там Івасик. Вони зраділи, забрали його в хату. А гусяточко ходить по двору. Івасик і каже:
— Оце гусяточко мене врятувало. Дай те йому пшенички та водички.
І стало воно жити в них. А Івасик знову став на рибку ловити і вже не боявся змії.
Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.
Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.
165 (3994). Івасик Телесик. СУС 327. Записав Микола Зінчук 27 жовтня 2007 року. Ващенок Марія Іванівна (1940). Чернігівська область, Носівський район, Плоске
Українська народна казка Чернігівщини
Жили-були дід та баба. Дітей у них не було. Журяться вони, журяться, хто ж їхньої смерті догляне. От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, у ліс та й вирубай мені деревинку, та зробимо колиску. Буду я хоч деревинку колихать.
Поїхав дід, вирубав деревинку, зробив колиску. Положила баба ту деревинку в колиску і стала колискову співать. Полягали вони спати, а вранці бачать, аж з тієї деревинки та став синок маленький. І назвали того синочка Телесиком.
Росте той синок на втіху бабі й діду. От підріс і каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник, буду я рибу ловити та вас годувати.
Зробив дід золотий човник, поплив Телесик ловити рибку. Ловить рибку, ловить та діда й бабу годує. А баба йому їсти носить. Та й приказує:
— Дивись, синочку, як я гукатиму, то пливи до берега, а як хто чужий, то пливи далі.
От наварила мати йому їсти, прийшла до берега, та й гукає:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Я тобі їстоньки й питоньки принесла.
Телесик почув та й пливе до бережка. Наївся, напився і поплив далі рибку ловити. А змія підслухала, як мати гукала Телесика, прийшла до берега і стала гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Я тобі їстоньки й питоньки принесла.
Почув Телесик, що то не материн голосок та й поплив далі. А змія стояла-стояла та й пішла.
От мати Телесикова наварила йому обід, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Я тобі їстоньки й питоньки принесла.
Почув Телесик материн голосок, приплив до бережка, наївся, напився, оддав рибку, яку наловив, і поплив далі.
А змія приходить до берега і гукає Телесика товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Я тобі їстоньки й питоньки принесла.
А він почув, що то не материн голос, та й поплив далі. Бачить змія, що нічого не зробить, та й пішла до коваля просити, щоб той скував їй такий тоненький голосок, як у Телесикової матері. Коваль і скував. Пішла змія до бережка і стала гукати:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Я тобі їстоньки й питоньки принесла.
А Телесик думав, що то мати, та й приплив до бережка. Тоді змія вхопила його з човна і понесла до своєї хати. Приносить до хати да й каже:
— Оленко, Оленко, одчини!
Оленка й одчинила. Змія приказала Оленці натопити піч і спекти Телесика. А сама полетіла гостей гукати. Оленка натопила піч, що аж каміння розпадалося, а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату!
А він одказує:
— Я не вмію сідати. Покажи як.
Вона й почала показувати. А як тільки сіла, Телесик за лопату та й кинув її в піч. Замкнув хату, заліз на явора да й сидить.
Прилітає змія з гостями.
— Оленко, Оленко, одчини!
Ніхто не обзивається. Тоді сама змія одчинила хату. Позаходили гості, посідали за стіл да й їдять. Думали, що то Телесик. Поїли, повиходили надвір та й почали качатися по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця поївши!
А Телесик почув да й собі:
— Поваліться, покотіться, Оленчиного м’ясця поївши.
І так декілька разів. Відьма давай його шукати, кинулась до явора да й почала його гризти з гостями. Гризли-гризли, ніяк не перегризуть.
Пішли до коваля. Коваль скував такі зуби, щоб того явора перегризти. Почали гризти. Ось-ось перегризуть.
Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята.
Понесіть до батенька,
А в батенька їсти й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії все гризуть. Летить знов табун гусей. Телесик просить:
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята.
А ті й кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Да й полетіли. Сидить Телесик на яворі. Коли це летить одно гусеня. Телесик до нього:
Гуско, гуско, гусенятко!
Візьми мене на крилятко.
А воно й каже:
— Сідай!
Гусеня принесло Телесика додому та й посадило на причілку знадвору. А баба саме пиріжків напекла, витягає з печі да й каже:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені!
А Телесик знадвору:
— А мені?
А баба знов:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені!
А Телесик знов:
— А мені?
Вони почули Телесиків голосок да глядь у вікно, а там Телесик. Побігли дід з бабою, вхопили його да занесли в хату.
А гусятко ходить по двору. Мати побачила його й каже:
— Піду, піймаю да заріжу.
А Телесик просить:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то і мене б у вас не було.
Ось вони нагодували його і напоїли, гусенятко взяло й полетіло. Така вам казка, а мені бубликів в’язка.
Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.
Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.
193 (4375). Івасик Телесик. СУС 327. Записано 8 січня 2008 року. Ярмак Єфросинія Савківна (1924). Чернігівська область, Ніжинський район, Черняхівка
Українська народна казка Чернігівщини
Жили собі дід і баба. Багато років прожили і не було у них дітей. Одного дня посідали вони коло хати на призьбі, та й зажурилися.
— Коли помрем, то й похоронити нема кому, — каже баба діду. — Зроби мені діду колисочку, я покладу туди паличку і буду колисати, тугу розганяти.
Зробив дід колисочку, поклала баба паличку і стала колисати та колискову пісеньку приспівувати:
Коте, коте, коте наш.
Чи ти знаєш „Отче наш”?
А я знаю та й не весь.
Тільки половинку,
За малу дитинку.
І раптом баба побачила, що заворушилася паличка і перетворилася у справжнього хлопчика. Дуже зраділа старенька і стала гукати діда. Побачивши хлопчика, дід теж дуже зрадів. Назвали вони свого синочка Івасиком-Телесиком.
Ріс Івасик- Телесик, підростав. Дід і баба не могли налюбуватися своїм синочком. А коли підріс Івасик-Телесик, то каже:
— Тату, зроби мені човника і золоте весельце, я буду ловити рибу і вас годувати.
Послухав дід Івасика, зробив йому човника і золоте весельце, і поплив Телесик ловити рибу.
А матуся по обіді взяла вузлик з їжею, чисту сорочечку і пішла до річки. Стала на бережку і давай гукати Івасика:
Івасику-Телесику, пливи,
Пливи до бережка,
Я тобі дам їсти-пити
І хороше походити.
Почув Івасик матусин голосок і каже:
— Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Повернув свого човника і поплив до берега. Погодувала мати Телесика, переодягла йому чисту сорочечку, забрала рибку, а Івасик поплив знову ловити рибку.
Змія, яка сиділа за кущем, чула, як бабуся гукала Телесика, і давай собі гукати грубим голосом:
Івасику-Телесику,
Пливи, пливи до бережка.
Я тобі дам їсти-пити
І хороше походити.
Хлопчик чує, хтось гукає його грубим голосом і відповідає:
— Чую, чую. Тільки у моєї матусі тонесенький голосок. Пливи, пливи, човнику, далі.
І поплив далі ловити рибку. Розсердилася змія, що не пощастило їй. Полетіла до коваля і каже:
— Ковалю, ковалю, викуй мені такий тонесенький голосок, як у Івасикової матусі.
Коваль викував змії тонесенький голосок і вона знову полетіла до річки. Стала на бережку і знову почала кликать Івасика-Телесика, тільки уже тонесеньким голоском, таким, як у матусі:
Івасику- Телесику,
Пливи, пливи до бережка.
Я дам тобі їсти — пити
І хороше походити.
Почув Івасик, що немов матусин голосок, і каже:
— Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки приплив човник до бережка, як із-за куша налетіла змія на хлопця, схопила його і понесла до своїх хоромів. Прилетівши додому, змія стала звати зміючку Оленку:
— Зміючко Оленко, відчини! Зміючко Оленко, відчини!
Оленка відчинила. Змія занесла Івасика до хати і загадала зміючці топить піч і зробить із хлопчика печеню. Сама змія полетіла звать гостей до себе на печеню.
Зміючка Оленка затопила піч, а тоді наказала Телесику сісти на лопату, щоб засунути його в піч. А Івасик дуже не хотів попасти у піч і весь час питає зміючку, як його сідати. А сам покладе на лопату, то ногу, то руку, то голову і весь час запитував у Оленки:
— Так?
А вона йому відповідала, що не так. Тоді Івасик і каже Оленці:
— Оленко, я не вмію сісти, а ну покажи ти.
Тільки зміючка сіла на лопату, щоб показати Телесику, як сісти, а хлопець тільки шух лопату з Оленкою у піч і заслонив заслінку. Сам Івасик вийшов у двір. Біля зміїної хати ріс здоровенний дуб. Хлопець заліз на самий вершок дерева і ждав, коли прилетить змія зі своїми гостями. Раптом чує, шумить, гуде. Змія летить із гостями.
Біля дверей змія стала гукати зміючку:
— Зміючко Оленко, відчини! Зміючко Оленко, відчини!
Ніхто не відчиняє.
— От капосне дівча, — говорить змія ,- побігло десь гуляти.
Завела змія гостей до хати, витягла з печі печеню і пригощати стала. Коли всі понаїдалися, то вийшли на подвір’я і стали качатися по траві, приказуючи:
— Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшись! Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшись!
А хлопчик із дуба говорить:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Змія почула такі слова, підняла голову і побачила на вершку дуба Івасика-Телесика. Дуже розсердилася і почала гризти стовбур. Дерево захиталося, ось-ось упаде разом з хлопчиком. Та над Телесиком пролітає табун диких гусей. Івасик і став їх кликати:
Гуси-гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Та й понесіть до батечка.
Він вам дасть їсти — пити
І хороше походити.
Та гуси не захотіли забрать хлопця, А закричали йому:
— Он летить іще один табун гусей, нехай вони тебе і заберуть!
А змія все гризла і гризла дуб, а він все дужче і дужче став хитатися і ось-ось упаде. Телесик став кликати другий табун гусей:
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Та понесіть мене до батечка.
Він вам дасть їсти- пити
І хороше походити.
Але й ці гуси не захотіли взять із собою хлопця. А крикнули йому:
— Там летить одне гусеня, нехай воно тебе й забере!
Бачить Івасик- Телесик, що летить одне-однісіньке гусеня. Став Івасик кликати його:
Гусю, гусю, гусенятко,
Візьми мене на крилятко,
Та понеси до батенька.
Він дасть тобі їсти-пити
І хороше походити.
Гусенятко почуло слова Телесика, підлетіло до дерева і, тільки хлопчик устиг сісти на гусенятко, як дуб упав. Змія дуже розгнівалася на Телесика, надулась і лопнула із зла. А гусенятко із Івасиком-Телесиком полетіло до його батька. Сіло на подвір’ї і скубе травичку. А Телесик стоїть під віконцем і слухає, що балакають його рідні. Матуся напекла пиріжків і каже:
— Це тобі, дідусю , а це мені.
А Івасик під віконцем каже:
— А мені?
Вона знову:
— Це тобі, дідусю, а це мені.
А хлопчик під віконцем знову:
— А мені?
Матуся тоді до чоловіка каже:
— Ти чуєш, Телесик десь обзивається.
Вийшли вони на ґанок і побачили, що у дворі гусенятко пасеться, а під віконцем стоїть їх синок Івасик-Телесик, живий-здоровий.
Ось уся казка, а мені бубликів в’язка, і глек молока, і булка м’яка. І я там був, мед-пиво пив. По бороді текло, а в роті не було.
Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.
Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.
249 (4522). Івасик-Телесик. СУС 327С. Записано 2008 року. Костриця Любов Павлівна (1920). Чернігівська область, Прилуцький район, Ряшківка
Івасик ТелесикІвасик Телесик
proridne.org
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує.
– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
– Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати.
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
– Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.
– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:
– Сідай, Телесику, на лопату!
А він каже:
– Коли ж я не вмію,– як його сідати?
– Та вже сідай! – каже Оленка. Він і положив на лопату руку.
– Так? – каже.
– Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:
– Отак, може?
– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.
– Та ні-бо,– каже Оленка,– ні, не так!
– Ну, так покажи ж,– каже Телесик,– бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.
– Зміючко Оленко, відчини!
Не чути.
– Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
– От вража Оленка, вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.
– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А Телесик із явора:
– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони слухають… Де це? Та знов:
– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.
А він знову:
– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони далі:
– Що воно таке?
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.
Кинулись до коваля:
– Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
– Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
– Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
І ці кажуть:
– Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося – насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:
– Сідай! – каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним – ледве не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.
От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:
– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: – А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
– А мені?
Вони й почули. Що це?
– Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
– Та то, – каже дід, – мабуть, так учувається.
Та знов баба:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
– А мені? – каже з призьби Телесик.
– Отже, таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно – аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.
== Читать на русском языке ==
derevo-kazok.org
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Зажурились вони: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда: — Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо з неї колисочку. Положу я ту деревинку в колисочку і буду колихати, от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він чує.
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.
— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:
— Коли ж я не вмію,— як його сідати?
— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.
— Так? — каже.
— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:
— Отак, може?
— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.
— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!
— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не чуть.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
— От вража Оленка, вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!
А Телесик із явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони слухають... Де це? Та знов:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.
А він знову:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони далі:
— Що воно таке?
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:
— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
— Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
І ці кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:
— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.
От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
— А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
— А мені?
Вони й почули. Що це?
— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.
Та знов баба:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.
fantazii.in.ua
|
|
|
|
|
|
