З нагоди 204-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка Радіо Максимум підготувало добірку поезій, у яких Великий Кобзар оспівував первинні людські цінності: любов і вірність, материнську долю, дружбу, відданість рідній землі і народові – те, без чого не можна уявити людського життя.
Вірші Тараса Григоровича Шевченка – це невичерпне джерело мудрості. Написані понад століття тому – поезії Шевченка актуальні й досі. Зібрали для вас найкращі твори Кобзаря про Україну та особисте життя.
Вірші Тараса Григоровича Шевченка повинен знати кожен, адже “Кобзар” – це друга Біблія для українців. Розгортаєш, і: “Ну що б, здавалося слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почуєш…”. І слова Шевченка – справді особливі, зокрема тим, що актуальні й досі.
Тарас Шевченко прожив 47 років: з них пробув 24 роки в кріпацтві, 10 – на засланні, а решту – під наглядом жандармів. Загалом на Батьківщині він був нечастим гостем… Але де б він не перебував – він завжди залишався сином своєї землі, пам’ятав її і сумував за нею, як за матір’ю. Саме тому Україна стала у творчості Шевченка головним образом, овіяним любов’ю і тугою. Саме такою, далекою та недоступною, постає образ України у вірші “Думи мої думи…”.
“Думи мої думи…”
Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?..Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як свою дитину?…За карії оченята,За чорнії бровиСерце рвалося, сміялось,Виливало мову,Виливало, як уміло,За темнії ночі,За вишневий сад зелений,За ласки дівочі…За степи та за могили,Що на Україні,Серце мліло, не хотілоСпівать на чужині…Не хотілось в снігу, в лісі,Козацьку громадуЗ булавами, з бунчугамиЗбирать на пораду.Нехай душі козацькіїВ Украйні витають –Там широко, там веселоОд краю до краю…Як та воля, що минулась,Дніпр широкий – море,Степ і степ, ревуть пороги,І могили – гори, –Там родилась, гарцювалаКозацькая воля;Там шляхтою, татарамиЗасідала поле,Засівала трупом поле,Поки не остило…(фрагмент)
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє
Послання “І мертвим і живим…” є одним із найвизначніших творів Шевченка. Його можна сприймати як мудрий заповіт великої людини. У посланні Великий пророк віщує жахливі братовбивчі війни, коли народ не схоче більше терпіти лицемірство, а також картає українців за байдужість до власної історії, за порожні розмови та діяльність “псевдопатріотів”.
І смеркає, і світає,День божий минає,І знову люд потомлений,І все спочиває.Тілько я, мов окаянний,І день і ніч плачуНа розпуттях велелюдних,І ніхто не бачить,І не бачить, і не знає –Оглухли, не чують;Кайданами міняються,Правдою торгують.І Господа зневажають,Людей запрягаютьВ тяжкі ярма. Орють лихо,Лихом засівають,А що вродить? побачите,Які будуть жни́ва!Схаменіться, недолюди,Діти юродиві!Подивіться на рай тихий,На свою країну,Полюбіте щирим серцемВелику руїну,Розкуйтеся, братайтеся,У чужому краюНе шукайте, не питайтеТого, що немаєІ на небі, а не тількоНа чужому полі.В своїй хаті своя й правда,І сила, і воля.Нема на світі України,Немає другого Дніпра,А ви претеся на чужинуШукати доброго добра,Добра святого. Волі! волі!Братерства братнього! Найшли,Несли, несли з чужого поляІ в Україну принеслиВеликих слов велику силу,Та й більш нічого. Кричите,Що Бог создав вас не на те,Щоб ви неправді поклонились!..І хилитесь, як і хилились!І знову шкуру деретеЗ братів незрящих, гречкосіїв,І сонця-правди дозріватьВ німецькі землі, не чужії,Претеся знову!.. Якби взятьІ всю мізерію з собою,Дідами крадене добро,Тойді оставсь би сиротоюЗ святими горами Дніпро!(фрагмент)
Заповіт
Жоден вірш українською мовою не здобув такого широкого визнання серед у світі, як Шевченків “Заповіт”. Твір пройнятий прагненням бачити прекрасну людину на прекрасній землі. Поет вірить у те, що Україна стане незалежною, люди прозріють, а брехню буде знищено. І ми повинні виправдати його сподівання, здолати всі труднощі на шляху нашої країни до щасливого майбутнього. Хай його “Заповіт” стане нашим дороговказом.
Як умру, то поховайтеМене на могилі,Серед степу широкого,На Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров ворожу… отойді яІ лани, і гори —Все покину і полинуДо самого богаМолитися… а до тогоЯ не знаю бога.Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров’юВолю окропіте.І мене в сем’ї великій,В сем’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.
Кохання – це щастя, доводить поет, а його відсутність – велике горе. Зрада – це те, що перетворює кохання з раю на пекло. Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана й довга.
Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав і присвятив їй вірш.
Ми вкупочці колись росли
Ми вкупочці колись росли,Маленькими собі любились.А матері на нас дивилисьТа говорили, що колисьОдружимо їх. Не вгадали.Старі зараннє повмирали,А ми малими розійшлисьТа вже й не сходились ніколи.Мене по волі і неволіНосило всюди. ПринеслоНа старість ледве і додому…
Хрести дубові посхилялись,Слова дощем позамивались… /204/І не дощем, і не словаГладесенько Сатурн стирає…Нехай з святими спочиваютьМої старії… – Чи живаОта Оксаночка? – питаюУ брата тихо я. – Яка?– Ота маленька, кучерява,Що з нами гралася колись.Чого ж ти, брате, зажуривсь?– Я не журюсь. ПомандрувалаОта Оксаночка в походЗа москалями та й пропала.Вернулась, правда, через год,Та що з того. З байстрям вернулась,Острижена. Було, вночіСидить під тином, мов зозуля,Та кукає, або кричить,Або тихесенько співаєТа ніби коси розплітає.А потім знов кудись пішла,Ніхто не знає, де поділась,Занапастилась, одуріла,А що за дівчина була…(фрагмент)
1843 року Шевченко поїхав в Україну й зустрів там Ганну Закревську.
Г.З.
Немає гірше, як в неволіПро волю згадувать. А яПро тебе, воленько моя,Оце нагадую. НіколиТи не здавалася меніТакою гарно-молодоюІ прехорошою такоюТак, як тепер на чужині,Та ще й в неволі. Доле! Доле!Моя ти співаная воле!Хоч глянь на мене з-за Дніпра,Хоч усміхнися з-за ….І ти, моя єдиная,Встаєш із-за моря,З-за туману, слухнянаяРожевая зоре!І ти, моя єдиная,Ведеш за собоюЛіта мої молодії,І передо мноюНіби море заступаютьШирокії селаЗ вишневими садочкамиІ люде веселі….(фрагмент)
Знайомлячись із ранньою творчістю Кобзаря, не можна не захоплюватися його баладами. “Причинна”, “Тополя”, “Утоплена” – всі вони розповідають про незвичайних людей, здатних віддано та ніжно любити або ненавидіти.
Щирі співчуття викликає героїня “Причинної”, гнівний суд – персонаж з “Утопленої”, що через заздрощі утопила рідну дочку. Зворушливою, є балада “Тополя”, у якій головна героїня гине, оскільки не може бути без коханого, який “пішов та й загинув”. У баладі ця смерть подана як перетворення на тополю.
Тополя
Полюбила чорнобриваКозака дівчина.Полюбила – не спинила:Пішов – та й загинув…Якби знала, що покине –Було б не любила;Якби знала, що загине —Було б не пустила;Якби знала – не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночіЗ милим під вербою…
Минув і рік, минув другий –Козака немає;Сохне вона, як квіточка;Мати не питає:“Чого в’янеш, моя доню?”Стара не спитала,За сивого, багатогоТихенько єднала.“Іди, доню, – каже мати, –Не вік дівувати!Він багатий, одинокий –Будеш панувати”.“Не хочу я панувати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму.Нехай попи заспівають,А дружки заплачуть,Легше, мамо, в труні лежать,Ніж його побачить”…Отак тая чорнобриваПлакала, співала…І на диво серед поляТополею стала.По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополяДо самого долу…(фрагмент)
Шевченко через всю свою творчість проніс повагу до жінки, і особливо – до жінки-матері, яка всю себе віддає своїй дитині. Таке ставлення до жінки здавна притаманне українському народові, але поет йде далі – він уславлює материнську любов знедолених жінок, покриток, від яких відвернулися люди.
Вперше ця тема зазвучала у поемі “Катерина”. Автор не виправдовує позашлюбні стосунки Катерини з офіцером, але й не проклинає, не звинувачує її. Люди часто несправедливо карають дітей, за гріхи батьків, і саме цього боялася Катерина. Вона загинула, лишивши свою дитину напризволяще, не витримало її серце того, що батько відцурався від рідного сина. Своєрідним продовженням теми, розпочатої в “Катерині”, є поема “Наймичка”.
Катерина
 
Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Роблять лихо з вами…Не слухала КатеринаНі батька, ні неньки,Полюбила москалика,Як знало серденько.Полюбила молодого,В садочок ходила,Поки себе, свою долюТам занапастила…Сидить батько кінець стола,На руки схилився;Не дивиться на світ божий:Тяжко зажурився.Коло його стара матиСидить на ослоні,За сльозами ледве-ледвеВимовляє доні:“Що весілля, доню моя?А де ж твоя пара?Де світилки з друженьками,Старости, бояре?В Московщині, доню моя!Іди ж їх шукати,Та не кажи добрим людям,Що є в тебе мати.Проклятий час-годинонька,Що ти народилась!Якби знала, до схід сонцяБула б утопила…(фрагмент)
У нашім раї на землі
У нашім раї на земліНічого кращого немає,Як тая мати молодаяЗ своїм дитяточком малим.Буває, іноді дивлюся,Дивуюсь дивом, і печальОхватить душу; стане жальМені її, і зажурюся,І перед нею помолюся,Мов перед образом святимТієї Матері святої,Що в мир наш Бога принесла…Тепер їй любо, любо жити.Вона серед ночі встає,І стереже добро своє,І дожидає того світу,Щоб знов на його надивитись,Наговоритись. – Це моє!Моє! – І дивиться на його,І молиться за його Богу,І йде на улицю гулятьГордіше самої цариці.Щоб людям, бачте, показатьСвоє добро. – А подивіться!Моє найкраще над всіми!(фрагмент)
І досі сниться: під горою
І досі сниться: під гороюМеж вербами та над водоюБіленька хаточка. СидитьНеначе й досі сивий дідКоло хатиночки і бавитьХорошеє та кучерявеСвоє маленькеє внуча.І досі сниться, вийшла з хатиВеселая, сміючись, мати,Цілує діда і дитяАж тричі весело цілує,Прийма на руки, і годує,І спать несе. А дід сидитьІ усміхається, і стихаПромовить нишком: – Де ж те лихо?Печалі тії, вороги?І нищечком старий читає,Перехрестившись, Отче наш.Крізь верби сонечко сіяєІ тихо гасне. День погасІ все почило. Сивий в хатуЙ собі пішов опочивати.
Сон
Нa панщині пшеницю жала;Втомилася; не спочиватьПішла в снопи, – пошкандибалаІвана сина годувать.Воно сповитеє кричалоУ холодочку за снопом;Росповила, нагодувала,Попестила, і ніби сном,Над сином сидя, задрімала.І сниться їй: той син ІванІ уродливий, і багатий,Уже засватаний, жонатий,На вольній бачиться, – бо й самУже не панський, а на волі;І на своїм веселім поліУдвох собі пшеницю жнуть,А діточки обід несуть…І усміхнулася, небога.Прокинулась – нема нічого!..На Йвася глянула; взялаЙого, гарненько сповила,І копу дожинать пішла,Поки не чути ланового.
З натхненням та любов’ю ТГШ оспівує красу рідного краю. У поезіях “Садок вишневий коло хати” та “За сонцем хмаронька пливе” перед нами постають картини мирного життя: мальовничі українські хати, зелені сади, веселі співи дівчат, селяни, що повертаються з поля. Гармонія людини та природи була провідним мотивом у поезіях Тараса Шевченка.
Садок вишневий коло хати
Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть,Плугатарі з плугами йдуть,Співають ідучи дівчата,А матері вечерять ждуть.Сім’я вечеря коло хати,Вечірня зіронька встає.Дочка вечерять подає,А мати хоче научати,Так соловейко не дає.Поклала мати коло хатиМаленьких діточок своїх;Сама заснула коло їх.Затихло все, тілько дівчатаТа соловейко не затих.
Зоре моя вечірняя
Зоре моя вечірняя,Зійди над горою,Поговорим тихесенькоВ неволі з тобою.Розкажи, як за гороюСонечко сідає,Як у Дніпра веселочкаВоду позичає.Як широка сокоринаВіти розпустила…А над самою водоюВерба похилилась;Аж по воді розіслалаЗеленії віти,А на вітах гойдаютьсяНехрещені діти.
За сонцем хмаронька пливе
За сонцем хмаронька пливе,Червоні поли розстилаєІ сонце спатоньки зовеУ синє море: покриваєРожевою пеленою,Мов мати дитину.Очам любо. Годиночку,Малую годинуНіби серце одпочине,З Богом заговорить…А туман, неначе ворог,Закриває мореІ хмароньку рожевую,І тьму за собоюРозстилає туман сивий,І тьмою німоюОповиє тобі душу,Й не знаєш, де дітись,І ждеш його, того світу,Мов матері діти.
Як не любити
Як не любити зими сніжно-синьоїНа Україні моїй,Саду старого в пухнастому інеї,Сивих, веселих завій?
Як не любити весни многошумноїМеду пахучих суцвіть,Як не любити роботи розумної,Праці, що дух веселить?
Як не любити утоми цілющоїПісля гарячої гри,Поклику птаха над темною пущею,Рідних пісень з-за гори?
Як не любити любов’ю наснажених,Мудрістю сповнених книг,Троп невідомих, дерзань ще не зваженихІ небосхилів нових?
Як не любити людини, що з атомуКреше добра блискавки,Як не любить по змаганні завзятомуДружнього стиску руки?
Як не любити пори, коли ночамиВ щасті тремтить соловей,Як не любить під бровами дівочимиСинього сяйва очей?
Багато поезій присвятив Шевченко долі дітей – сиріт, адже й сам залишився дуже рано сиротою і тому знав, як це важко – жити без батьків, без будь – якої підтримки серед людей. Читаючи рядки таких творів, як “І золотої й дорогої…”, “Думка”, “На Великдень на соломі”, розумієш, яка тяжка доля у дітей, які залишилися на світі самотніми.
Обділені батьківською любов’ю та ласкою, сироти змушені покластися на людську доброту та милосердя. Вони ходять у лахмітті, найчастіше босоніж, бо не мають взуття, і перебиваються шматком хліба. Щоб якось прожити, не померти з голоду, діти змушені йти у найми, важко працювати, а відтак – бути повністю залежними від панів.
Сюжети віршів “Мені тринадцятий минало” та “Якби ви знали, паничі…” списані з його власного життя. За емоційним сприйняттям та атмосферою, ці два вірші кардинально різняться між собою.
Мені тринадцятий минало
Мені тринадцятий минало.Я пас ягнята за селом.Чи то так сонечко сіяло,Чи так мені чого було?Мені так любо, любо стало,Неначе в Бога……Уже прокликали до паю,А я собі у бур’яніМолюся Богу… І не знаю,Чого маленькому меніТойді так приязно молилось,Чого так весело було.Господнє небо, і село,Ягня, здається, веселилось!І сонце гріло, не пекло!Та недовго сонце гріло,Недовго молилось…Запекло, почервонілоІ рай запалило.(фрагмент)
Минають дні, минають ночі
Минають дні, минають ночі,Минає літо, шелеститьПожовкле листя, гаснуть очі,Заснули думи, серце спить,І все заснуло, і не знаю,Чи я живу, чи доживаю,Чи так по світу волочусь,Бо вже не плачу й не сміюсь…Доле, де ти! Доле, де ти?Нема ніякої,Коли доброї жаль, Боже,То дай злої, злої!Не дай спати ходячому,Серцем замиратиІ гнилою колодоюПо світу валятись.А дай жити, серцем житиІ людей любити,А коли ні… то проклинатьІ світ запалити!Страшно впасти у кайдани,Умирать в неволі,А ще гірше – спати, спатиІ спати на волі,І заснути навік-віки,І сліду не кинутьНіякого, однаково,Чи жив, чи загинув!Доле, де ти, доле, де ти?Нема ніякої!Коли доброї жаль, Боже,То дай злої! злої!
І золотої й дорогої…
І золотої й дорогоїМені, щоб знали ни, ве жальМоєї долі молодої:А іноді така печальОступить душу, аж заплачу.А ще до того, як побачуМалого хлопчика в селі.Мов одірвалось од гіллі,Одно-однісіньке під тиномСидить собі в старій ряднині.Мені здається, що се я,Що це ж та молодість моя.Мені здається, що ніколиВоно не бачитиме волі,Святої воленьки. Що такДаремне, марне пролетятьЙого найкращії літа,Що він не знатиме, де дітисьНа сім широкім вольнім світі,І піде в найми, і колись,Щоб він не плакав, не журивсь,Щоб він де-небудь прихиливсь,То оддадуть у москалі.
Думка
Тече вода в синє море,Та не витікає;Шука козак свою долю,А долі немає.Пішов козак світ за очі;Грає синє море,Грає серце козацькеє,А думка говорить:“Куди ти йдеш, не спитавшись?На кого покинувБатька, неньку старенькую,Молоду дівчину?На чужині не ті люде, –Тяжко з ними жити!Ні з ким буде поплакати,Ні поговорити”.Сидить козак на тім боці, –Грає синє море.Думав, доля зустрінеться, –Спіткалося горе.А журавлі летять собіДодому ключами.Плаче козак – шляхи битіЗаросли тернами.
На Великдень на соломі
На Великдень на соломіПротив сонця дітиГрались собі крашанкамиТа й стали хвалитисьОбновами. Тому к святкамЗ лиштвою пошилиСорочечку. А тій стьожку,Тій стрічку купили.Кому шапочку смушеву,Чобітки шкапові,Кому свитку. Одна тількоСидить без обновиСиріточка, рученятаСховавши в рукава.– Мені мати куповала.– Мені батько справив.– А мені хрещена матиЛиштву вишивала.– А я в попа обідала. –Сирітка сказала.
Якби ви знали, паничі…
Якби ви знали, паничі,Де люде плачуть живучи,То ви б елегій не творилиТа марне Бога б не хвалили,На наші сльози сміючись.За що, не знаю, називаютьХатину в гаї тихим раєм.Я в хаті мучився колись,Мої там сльози пролились,Найперші сльози; я не знаю,Чи єсть у Бога люте зло!Що б у тій хаті не жило?А хату раєм називають!Не називаю її раєм,Тії хатиночки у гаїНад чистим ставом край села.Мене там мати повилаІ, повиваючи, співала,Свою нудьгу переливалаВ свою дитину… В тім гаю,У тій хатині, у раю,Я бачив пекло… Там неволя,Робота тяжкая, ніколиІ помолитись не дають…
А сестри! сестри! Горе вам,Мої голубки молодії,Для кого в світі живете?Ви в наймах виросли чужії,У наймах коси побіліють,У наймах, сестри, й умрете!…(фрагмент)
Уже більш як два століття немає з нами великого Шевченка, Кобзаря та Пророка, але кожен рік ніби наближає його до нас. Його творчість, в контексті останніх подій, не дає нам змоги засумніватись у правдивості його пророцтв. Більш свідомо вчитуємося у рядки “Кобзаря” і переконуємося, що всі вони звернені до нас, українців двадцять першого століття.
Новини партнерів: Підписуйтеся на наш канал в Telegram та спільноту в Facebooklviv1256.com
***
Ой діброво — темний гаю!Тебе одягаєТричі на рік... БагатогоСобі батька маєш.Раз укриє тебе рясноЗеленим покровом —Аж сам собі дивуєтьсяНа свою діброву...Надивившись на доненькуЛюбу, молодую,Возьме її та й огорнеВ ризу золотуюІ сповиє дорогоюБілою габою —Та й спать ляже, втомившисяТурбóю такою.
***
Над Дніпровою сагóюСтоїть явор меж лозою,Меж лозою з ялиною,З червоною калиною.Дніпро берег риє-риє,Яворові корінь миє.Стоїть старий, похилився,Мов козак той зажурився.Що без долі, без родиниТа без вірної дружини,І дружини і надіїВ самотині посивіє!Явор каже: — ПохилюсяТа в Дніпрові скупаюся. —Козак каже: — ПогуляюТа любую пошукаю. —А калина з ялиноюТа гнучкою лозиною,Мов дівчаточка із гаюВихожаючи, співають;Повбирані, заквітчаніТа з таланом заручені,Думки-гадоньки не мають,В’ються-гнуться та співають.
***
Встала весна, чорну землюСонну розбудила,Уквітчала її рястом,Барвінком укрила;І на полі жайворонок,Соловейко в гаїЗемлю, убрану весною,Вранці зустрічає.
***
Тече вода з-під явораЯром на долину.Пишається над водоюЧервона калина.Пишається калинонька,Явор молодіє,А кругом їх верболозиЙ лози зеленіють.Тече вода із-за гаюТа попід горою.Хлюпощуться качаточкаПомеж осокою.А качечка випливаєЗ качуром за ними,Ловить ряску, розмовляєЗ дітками своїми.Тече вода край города.Вода ставом стала.Прийшло дівча воду брати,Брало, заспівало.Вийшли з хати батько й матиВ садок погуляти,Порадитись, кого б то їмСвоїм зятем звати?
***
За сонцем хмаронька пливе
За сонцем хмаронька пливе,Червоні поли розстилаєІ сонце спатоньки зовеУ синє море: покриваєРожевою пеленою,Мов мати дитину.
***
Не женися на багатій, бо вижене з хати;Не женися на убогій, бо не будеш спати.Оженись на вольній волі, на козацькій долі;Яка буде, така й буде, — чи гола, то й гола! —Та ніхто не розважає, ніхто не питає:Чого болить? і де болить? — сам про теє знаєш.У двох, кажуть, і плакати — мов легше неначе...Брешуть люде: легше плакать, як ніхто не бачить.
***
Поставлю хату і кімнату,Садок-райочок насаджу.Посиджу я і походжуВ своїй маленькій благодаті.Та в одині-самотиніВ садочку буду спочивати.Присняться діточки мені,Веселая присниться мати,Давнє-колишній та яснийПрисниться сон мені!.. і ти!..Ні, я не буду спочивати,Бо й ти приснишся. І в малийРайочок мій спідтиха-тихаПідкрадешся, наробиш лиха…Запалиш рай мій самотний.
***
Діамант дорогий на дорозі лежав, —Тим великим шляхом люд усякий минав,І ніхто не пізнав діаманта того.Йшли багато людей і топтали його,Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,І в пилу на шляху діамант він найшов.Камінець дорогий він одразу пізнав,І додому приніс, і гарненько, як знав,Обробив, обточив дивний той камінець,І уставив його у коштовний вінець.Сталось диво тоді: камінець засіяв,І промінням ясним всіх людей здивував,І палючим огнем кольористе блищить,І проміння його усім очі сліпить.
***
Так в пилу на шляху наша мова була,І мислива рука її з пилу взяла.Полюбила її, обробила її,Положила на ню усі сили свої,І в народний вінець, як в оправу, ввела,І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.І на злість ворогам засіяла вона,Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.І сіятиме вік, поки сонце стоїть,І лихим ворогам буде очі сліпить.Хай же ті вороги поніміють скоріш,Наша ж мова сія щогодини ясніш!Хай коштовним добром вона буде у нас,Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,Щоб, поглянувши сам на створіння своє,Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
***
Реве та стогне Дніпр широкий,сердитий вітер завива,додолу верби гне високі,горами хвилю підійма.І блідний місяць на ту поруіз хмари де-де виглядав,неначе човен в синім морі,то виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,ніхто ніде не гомонів,сичі в гаю перекликались,та ясен раз у раз скрипів.
***
Барвінок цвів і зеленів...
Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався.Потоптав веселі квіти, Побив... Поморозив... Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода!
***
А нумо знову віршувать
А нумо знову віршувать. Звичайне, нишком. Нумо знову, Поки новинка на основі, Старинку божу лицювать. А сиріч... як би вам сказать, Щоб не збрехавши... Нумо знову Людей і долю проклинать. Людей за те, щоб нас знали Та нас шанували. Долю за те, щоб не спала Та нас доглядала. А то бач, що наробила: Кинула малого На розпутті, та й байдуже, А воно, убоге, Молодеє, сивоусе,— Звичайне, дитина,— І подибало тихенько Попід чужим тином Аж за Урал. Опинилось В пустині, в неволі... Як же тебе не проклинать, Лукавая доле Не проклену ж тебе, доле, А буду ховатись За валами. Та нищечком Буду віршувати, Нудить світом, сподіватись У гості в неволю Із-за Дніпра широкого Тебе, моя доле!
***
Бували войни й військовії свари...
Бували войни й військовії свари: Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї Було добра того чимало. Минуло все, та не пропало, Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба... А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири, Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфиру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, І вас не стане,— будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте над вашим трупом. І стане купою на купі Смердячий гнів,— і все те, все Потроху вітер рознесе, А ми помолимося богу І небагатії, невбогі.
***
Буває, в неволі іноді згадаю ...
Буває, іноді старий Не знає сам, чого зрадіє, Неначе стане молодий, І заспіває... як уміє. І стане ясно перед ним Надія ангелом святим, І зоря, молодость його, Витає весело над ним. Що ж се зробилося з старим, Чого зрадів оце? Того, Що, бачите, старий подумав Добро якесь комусь зробить. А що ж, як зробить? Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! Не раз такому любо стане, Не раз барвінком зацвіте. Отак, буває, в темну яму Святеє сонечко загляне, І в темній ямі, як на те, Зелена травка поросте.
***
В казематі
Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали: “Коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?” Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п'ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Меж людьми, як люде. А поки те буде, Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволі лютій Інколи згадайте.
***
Думи мої, думи мої
Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте, сизокрилі Мої голуб'ята, Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими. Вони вже убогі, Уже голі... Та на волі Ще моляться богу. Прилітайте ж, мої любі, Тихими речами Привітаю вас, як діток, І заплачу з вами.
***
Дівичії ночі
Розплелася густа коса Аж до пояса, Розкрилися перси-гори, Хвилі серед моря; Засіяли карі очі, Зорі серед ночі, Білі руки простяглися — Так би й обвилися Кругом стану. І в подушку Холодну впилися, Та й заклякли, та й замерли, З плачем рознялися.«Нащо мені коса-краса, Очі голубині, Стан мій гнучий... коли нема Вірної дружини, Немає з ким полюбитись, Серцем поділитись... Серце моє! серце моє! Тяжко тобі битись Одинокому. З ким жити, З ким, світе лукавий, Скажи мені... Нащо мені Тая слава... слава. Я любить, я жити хочу Серцем, не красою! А мені ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають. А того й не знають, Що я в серці заховала... Нехай нарікають, Гріх їм буде... Боже милий, Чому ти не хочеш Укоротить свої темні, Тяжкі мені ночі!.. Бо я вдень не одинока — З полем розмовляю, Розмовляю і недолю В полі забуваю, А вночі...» — та й оніміла, Сльози полилися... Білі руки простяглися, В подушку впилися.
***
Зацвіла в долині ...
Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині, І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поцілувались. Якого ж ми раю У бога благаєм? Ран у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі,— Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.
***
Заросли шляхи тернами ...
Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому? Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє — Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі! Не давав єси ніколи, Ніколи! ніколи! Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії! Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись, А тепер не маю навіть З ким поговорити! Тяжко мені, боже милий, Носити самому Оці думи. І не ділить Ні з ким,— і нікому Не сказать святого слова, І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого, І умерти!.. О господи! Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну!
***
І багата я
І багата я, І вродлива я, Та не маю собі пари, Безталанна я. Тяжко, тяжко в світі жить І нікого не любить, Оксамитові жупани Одинокій носить. Полюбилась би я, Одружилась би я З чорнобривим сиротою, Та не воля моя! Батько, мати не сплять, На сторожі стоять, Не пускають саму мене У садочок гулять. А хоч пустять, то з ним, З препоганим старим, З моїм нелюбом багатим, З моїм ворогом злим!
***
Не для людей, тієї слави
Не для людей, тієї слави, Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я. Для себе, братія моя!Мені легшає в неволі, Як я їх складаю, З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають. І стеляться на папері, Плачучи, сміючись, Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені. Любо мені з ними. Мов батькові багатому З дітками малими. І радий я і веселий, І бога благаю, Щоб не приспав моїх діток В далекому краю. Нехай летять додомоньку Легенькії діти. Та розкажуть, як то тяжко Було їм на світі. І в сім'ї веселій тихо Дітей привітають, І сивою головою Батько покиває. Мати скаже: бодай тії Діти не родились. А дівчина подумає: Я їх полюбила.
***
Сестрі
Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі, Я думав: «Де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі?» І сниться сон мені: дивлюсь, В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина, Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Під вишнею у холодочку, Моя єдиная сестра! Многострадалиця святая! Неначе в раї, спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає. І їй здається — виринає З-за хвилі човен, доплива... І в хвилі човен порина. «Мій братику! моя ти доле!» І ми прокинулися. Ти... На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! будем живі, То бог поможе перейти.
***
Умре муж велій в власяниці...
Умре муж велій в власяниці. Не плачте, сироти, вдовиці, А ти, Аскоченський, восплач Воутріє на тяжкий глас. І Хомяков, Русі ревнитель, Москви, отечества любитель, О юбкоборцеві восплач. І вся о Р у с с к а я б е с е д а, Бо глас єдиний ісповєдуй Свої гріхи. І плач! і плач!
***
Якось-то йдучи уночі ...
Якось-то йдучи уночі Понад Невою... та, йдучи, Міркую сам-таки з собою: «Якби-то,— думаю,— якби Не похилилися раби... То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Була б сестра, і був би брат, А то... нема тепер нічого... Ні бога навіть, ні півбога. Псарі з псарятами царять, А ми, дотепні доїжджачі, Хортів годуємо та плачем». Отак-то я собі вночі, Понад Невою ідучи, Гарненько думав. І не бачу, Що з того боку, мов із ями, Очима лупа кошеня — А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами. Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав.
***
Якби з ким сісти хліба з'їсти...
Якби з ким сісти хліба з'їсти, Промовить слово, то воно б, Хоч і як-небудь на сім світі, А все б таки якось жилось. Та ба! Нема з ким. Світ широкий, Людей чимало на землі... А доведеться одиноким В холодній хаті кривобокій Або під тином простягтись. Або... Ні. Треба одружитись, Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині. Пшениця, жито На добрім сіялись лану, А люде так собі пожнуть І скажуть: «Десь його убито, Сердешного, на чужині...» О горе, горенько мені!
***
Чи то недоля та неволя...
Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи Розбили душу? Чи ніколи Й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую?.. А люде! (Звичайне, люде, сміючись) Зовуть її і молодою, І непорочною, святою, І ще якоюсь... Вороги!! І люті! люті! Ви ж украли, В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий, Мою колись святую душу! Та й смієтесь. Нехристияне! Чи не меж вами ж я, погані, Так опоганивсь, що й не знать, Чи й був я чистим коли-небудь, Бо ви мене з святого неба Взяли меж себе — і писать Погані вірші научили. Ви тяжкий камень положили Посеред шляху... і розбили О його... бога боячись! Моє малеє, та убоге, Та серце праведне колись! Тепер іду я без дороги, Без шляху битого... а ви! Дивуєтесь, що спотикаюсь, Що вас і долю проклинаю, І плачу тяжко, і, як ви... Душі убогої цураюсь, Своєї грішної душі!
www.porjati.ru
Литературное наследие Шевченко, центральную роль в котором играет поэзия, в частности сборник «Кобзарь», считается основой современной украинской литературы и во многом литературного украинского языка. Relax.com.ua предлагает лучшие стихи для прочтения онлайн.
 | Экскурсия по Шевченковским местамХотите вернуться на два столетия назад, в эпоху великого Кобзаря? Вы побываете в Переяслав-Хмельницком, в Музее “Заповиту”. Это тот самый дом-музей, в стенах которого в 1845 году Шевченко завещал свою волю народу. Затем в Музее кобзарства. Еще вас ждет бесподобный Витачов с его знаменитой церковью, которую реконструировали по рисункам поэта. И, наконец, живописный город Канев. В этом месте перевернется ещё одна страничка истории, последняя в жизни украинского гения. Интересно? Не сомневайтесь, очень интересно! Ждём вас! |
Минають дні, минають ночі,Минає літо, шелеститьПожовкле листя, гаснуть очі,Заснули думи, серце спить,І все заснуло, і не знаю,Чи я живу, чи доживаю,Чи так по світу волочусь,Бо вже не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти?Нема ніякої,Коли доброї жаль, боже,То дай злої, злої!Не дай спати ходячому,Серцем замиратиІ гнилою колодоюПо світу валятись.А дай жити, серцем житиІ людей любити,А коли ні… то проклинатьІ світ запалити!Страшно впасти у кайдани,Умирать в неволі,А ще гірше – спати, спатиІ спати на волі,І заснути навік-віки,І сліду не кинутьНіякого, однаково,Чи жив, чи загинув!Доле, де ти, доле, де ти?Нема ніякої!Коли доброї жаль, боже,То дай злої! злої!
21 грудня 1845, В’юнища
Як умру, то поховайтеМене на могилі,Серед степу широкого,На Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров ворожу… отойді яІ лани, і гори —Все покину і полинуДо самого богаМолитися… а до тогоЯ не знаю бога.Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров’юВолю окропіте.І мене в сем’ї великій,В сем’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.
25 грудня 1845, в Переяславі
Мені тринадцятий минало.1Я пас ягнята за селом.Чи то так сонечко сіяло,Чи так мені чого було?Мені так любо, любо стало,Неначе в бога ……Уже прокликали до паю,А я собі у бур’яніМолюся богу… І не знаю,Чого маленькому меніТойді так приязно молилось,Чого так весело було?Господнє небо, і село,Ягня, здається, веселилось1!І сонце гріло, не пекло!Та недовго сонце гріло,Недовго молилось…Запекло, почервонілоІ рай запалило.Мов прокинувся, дивлюся:Село почорніло,Боже небо голубеєІ те помарніло.Поглянув я на ягнята!Не мої ягнята!Обернувся я на хати —Нема в мене хати!Не дав мені бог нічого!..І хлинули сльози,Тяжкі сльози!.. А дівчинаПри самій дорозіНедалеко коло менеПлоскінь вибирала,Та й почула, що я плачу.Прийшла, привітала,Утирала мої сльозиІ поцілувала …..
Неначе сонце засіяло,Неначе все на світі сталоМоє… лани, гаї, сади!..І ми, жартуючи, погналиЧужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,То серце плаче та болить,Чому господь не дав дожитьМалого віку у тім раю.Умер би, орючи на ниві,Нічого б на світі не знав.Не був би в світі юродивим,Людей і бога не прокляв!
Друга половина 1847, Орська кріпость
Не гріє сонце на чужині,А дома надто вже пекло.Мені невесело булоЙ на нашій славній Україні.Ніхто любив мене, вітав,І я хилився ні до кого,Блукав собі, молився богуТа люте панство проклинав.І згадував літа лихії,Погані, давнії літа,Тойді повісили Христа,Й тепер не втік би син Марії!Нігде не весело мені,Та, мабуть, весело й не будеІ на Украйні, добрі люде;Отже таки й на чужині.Хотілося б… та й то для того,Щоб не робили москаліТруни із дерева чужого,Або хоч крихотку земліІз-за Дніпра мого святогоСвятії вітри принесли,Та й більш нічого. Так-то, люде,Хотілося б… Та що й гадать…Нащо вже й бога турбовать,Коли по-нашому не буде.
Друга половина 1847, Орська кріпость
І виріс я на чужині,І сивію в чужому краї:То одинокому меніЗдається – кращого немаєНічого в бога, як ДніпроТа наша славная країна…Аж бачу, там тілько добро,Де нас нема. В лиху годинуЯкось недавно довелосьМені заїхать в Україну,У те найкращеє село…У те, де мати повивалаМене малого і вночіНа свічку богу заробляла;Поклони тяжкії б’ючи,Пречистій ставила, молила,Щоб доля добрая любилаЇї дитину… Добре, мамо,Що ти зарані спать лягла,А то б ти бога проклялаЗа мій талан.
Аж страх поганоУ тім хорошому селі.
Чорніше чорної земліБлукають люди, повсихалиСади зелені, погнилиБіленькі хати, повалялись,Стави бур’яном поросли.Село неначе погоріло,Неначе люди подуріли,Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!..
І я, заплакавши, назадПоїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,А скрізь на славній УкраїніЛюдей у ярма запряглиПани лукаві… Гинуть! Гинуть!У ярмах лицарські сини,А препоганії паниЖидам, братам своїм хорошим,Остатні продають штани…
Погано дуже, страх погано!В оцій пустині пропадать.А ще поганше на УкрайніДивитись, плакать – і мовчать!
А як не бачиш того лиха,То скрізь здається любо, тихо,І на Україні добро.Меж горами старий Дніпро,Неначе в молоці дитина,
Красується, любуєтьсяНа всю Україну.А понад ним зеленіютьШирокії села,А у селах у веселихІ люде веселі.Воно б, може, так і сталось,Якби не осталосьСліду панського в Украйні.
Друга половина 1848, Косарал
relax.com.ua
Дума Проходят дни… проходят ночи; Прошло и лето; шелестит Лист пожелтевший; гаснут очи; Заснули думы; сердце спит. Заснуло всё… Не знаю я — Живёшь ли ты, душа моя? Бесстрастно я гляжу на свет, И нету слёз, и смеха нет!
И доля где моя? Судьбою Знать не дано мне никакой… Но если я благой не стою, Зачем не выпало хоть злой? Не дай о Боже! — как во сне Блуждать… остынуть сердцем мне. Гнилой колодой на пути Лежать меня не попусти.
Но жить мне дай, Творец небесный — О дай мне сердцем, сердцем жить! Чтоб я хвалил твой мир чудесный Чтоб могь я ближнего любить! Страшна неволя! Тяжко в ней. На воле жить — и спать, — страшней. Прожить ужасно без следа, И смерть и жизнь — одно тогда.
Широкий Днепр натужно стонет, Сердитый ветер завывает, К земле всё ниже вербы клонит, Горами волны подымает. И месяц бледный в ту же пору Едва из тучи выступал, Челном в штормящем синем море То вдруг всплывал, то исчезал. Ещё нигде не просыпались, Петух ещё рассвет не пел, Сычи в бору перекликались, И ясень вновь и вновь скрипел. Отрывок из «Порченая», 1837, С-Петербург
ШЕВЧЕНКО Т.Г.СТИХОТВОРЕНИЕ - ЗАВЕЩАНИЕ
Как умру, похороните На Украине милой. Посреди широкой степи Выройте могилу, Чтоб лежать мне на кургане.
Над рекой могучей, Чтобы слышать, как бушует Старый Днепр под кручей.
И когда с полей Украины Кровь врагов постылых Понесет он... вот тогда я Встану из могилы - Подымусь я и достигну Божьего порога, Помолюся... А покуда Я не знаю бога.
Схороните и вставайте, Цепи разорвите, Злою вражескою кровью Волю окропите.
И меня в семье великой, В семье вольной, новой, Не забудьте - помяните Добрым, тихим словом.
1845 г.
Перевод А.Т.Твардовского
Не завидуй богатому, Богатый не знает Ни приязни, ни любви – Он всё нанимает. Не завидуй и сильному, Ибо тот заставляет. Не завидуй и славному, Славный хорошо знает, Что не его люди любят, А ту тяжёлую славу, Что он горькими слезами Вылил на забаву. А молодые сойдутся – И любо, и тихо, Как в раю, - а видишь: Ворушится лихо. Не завидуй никому Ни зряче, ни слепо. Нет рая на земле, Нет его на небе.
4 октября 1845, Миргород
Завет - Тарас Шевченко (Алексей Куринный)
Коль умру, похороните Меня на кургане – Там, где степи широкие, В милой мне Украйне, Чтобы ширь необозримых Полей, Днепр и кручи Было видно, было слышно Рёв реки могучей. Как понесёт из Украйны Да в синее море Дьявольскую кровь… Тогда я И поля и горы – Всё оставлю и отправлюсь Во владенья Божьи Молиться лишь… до того же Не с Тобой я, Боже! Похороните – вставайте, Оковы разбейте, И дьявольской гадкой кровью Свободу полейте. И меня в семье огромной И свободной, новой Не забудьте после вспомнить Незлым тихим словом.
Тарас Григорьевич Шевченко 25 декабря 1845, в Переяславе
Садок вишневый возле хаты, Хрущи из солнца сети ткут. Плугатари с полей идут, Поют на улице девчата, А матери их дома ждут. Семья за ужином. Над хатой Звезда вечерняя встаёт, И дочка ужин подаёт, А мать учить бы дочку рада, Да соловей -то – не даёт. Легли детишки возле хаты. Уткнулся младший маме в грудь. Устала мать. Еще чуть -чуть – Уснёт над ними. А девчатам Не даст соловушка уснуть.
«И серое небо, и сонные воды…»
И серое небо, и сонные воды… Вдали над берегом поник Без ветра гнущийся тростник, Как пьяный… боже, гибнут годы! Что ж, долго ли придётся мне В моей незамкнутой тюрьме, Над этим бесполезным морем, Томиться тяжкой жизни горем? Молчит иссохшая трава И гнётся, словно и жива; Не хочет правды говорить. А больше некого спросить.
Н.КОСТОМАРОВУ
С землею весело прощаясь, Садилось солнце. В этот миг Гостей закованных своих Тюремным чаем угощали И тут же часовых меняли, Синемундирных часовых. И к той двери, на ключ закрытой, И к той решётке на окне Успел привыкнуть я, и мне Не жаль уже давно отбытых, Давно схороненных, забытых Моих кровавых горьких слёз, А их так много разлилось В бесплодном поле. Хоть бы рута – Былинки даже не взошло! И вспомнил я своё село. А там меня давно забыли – Отец и мать уже в могиле, И сердце болью обожгло, Что обо мне не вспоминают.
Не вернулся из походу... Тарас Шевченко (перевод Алексей Плещеев)
Не вернулся из походу Молодой гусар в село: Что же я по нём горюю Что мне больно жаль его? За кафтан короткий что ли — Иль за чёрный ус — так жаль? Иль за то, что — не Марусей — Машей звал меня Москаль? Нет, мне жаль что пропадает Даром молодость моя. Не хотят меня и замуж Брать уж люди за себя. Да к тому ещё и девки Мне проходу не дают: Не дают они проходу Всё гусарихой зовут!
«В неволе тяжко… хоть и воли»
В неволе тяжко… хоть и воли Узнать, пожалуй, не пришлось; Но всё-таки кой-как жилось, — Хоть на чужом, да всё ж на поле… Теперь же тяжкой этой доли, Как бога, ждать мне довелось. И жду её и поджидаю, Свой глупый разум проклинаю, Что дал себя он затемнить И в луже волю утопить. И стынет сердце, если вспомнит, Что не в Украйне похоронят, Что не в Украйне буду жить, Людей и господа любить.
stihi-poetov.3dn.ru
Тара́с Григо́рьевич Шевче́нко
25 февраля (9 марта) -— 26 февраля (10 марта) 1861
Как гворит Википедия: - Украинский поэт, прозаик, художник, этнограф.Академик Императорской Академии художеств (1860).
Литературное наследие Шевченко, центральную роль в котором играет поэзия, в частности сборник «Кобзарь», считается основой современной украинской литературы и во многом литературного украинского языка.
Бо́льшая часть прозы Шевченко (повести, дневник, многие письма), а также некоторые стихотворения написаны на русском языке, в связи с чем часть исследователей относят творчество Шевченко, помимо украинской, также и к русской литературе.
«Дума»
Проходят дни… проходят ночи;Прошло и лето; шелеститЛист пожелтевший; гаснут очи;Заснули думы; сердце спит.Заснуло всё… Не знаю я —Живёшь ли ты, душа моя?Бесстрастно я гляжу на свет,И нету слёз, и смеха нет!
И доля где моя? СудьбоюЗнать не дано мне никакой…Но если я благой не стою,Зачем не выпало хоть злой?Не дай о Боже! — как во снеБлуждать… остынуть сердцем мне.Гнилой колодой на путиЛежать меня не попусти.
Но жить мне дай, Творец небесный —О дай мне сердцем, сердцем жить!Чтоб я хвалил твой мир чудесныйЧтоб могь я ближнего любить!Страшна неволя! Тяжко в ней.На воле жить — и спать, — страшней.Прожить ужасно без следа,И смерть и жизнь — одно тогда.
«О, Боже мой милый! Как тяжко на свете»
О, Боже мой милый! Как тяжко на свете,Как жизнь горемычна - а хочется жить,И хочется видеть, как солнце сияет,И хочется слушать, как море играет,Как пташка щебечет, как роща шумит,Как девушка песню свою запевает…О, Боже мой милый, как весело жить!
«Не женись ты на богатой»
Не женись ты на богатой -Выгонит из хаты,Не женись и на убогой -Проживешь недолго,А женись на вольной воле -На казачьей доле:Как была она - такоюБудет ввек с тобою.
«Полякам»
Ще як були ми козаками,А унії не чуть було,Отам-то весело жилось!Братались з вольними ляхами,Пишались вольними степами,В садах кохалися, цвіли,Неначе лілії, дівчата.Пишалася синами мати,Синами вольними... Росли,Росли сини і веселилиСтарії скорбнії літа...Аж поки іменем ХристаПрийшли ксьондзи і запалилиНаш тихий рай. І розлилиШироке море сльоз і крові,А сирот іменем ХристовимЗамордували, розп'яли.Поникли голови козачі,Неначе стоптана трава.Украйна плаче, стогне-плаче!За головою головаДодолу пада. Кат лютує,А ксьондз скаженим язикомКричить: “Te Deum! алілуя!..”
Отак-то, ляше, друже, брате!Неситії ксьондзи, магнатиНас порізнили, розвели,А ми б і досі так жили.Подай же руку козаковіІ серце чистеє подай!І знову іменем ХристовимМи оновим наш тихий рай.
«В неволе тяжко… хоть и воли»
В неволе тяжко… хоть и волиУзнать, пожалуй, не пришлось;Но всё-таки кой-как жилось, —Хоть на чужом, да всё ж на поле…Теперь же тяжкой этой доли,Как бога, ждать мне довелось.И жду её и поджидаю,Свой глупый разум проклинаю,Что дал себя он затемнитьИ в луже волю утопить.И стынет сердце, если вспомнит,Что не в Украйне похоронят,Что не в Украйне буду жить,Людей и господа любить.
«И серое небо, и сонные воды…»
И серое небо, и сонные воды…Вдали над берегом поникБез ветра гнущийся тростник,Как пьяный… боже, гибнут годы!Что ж, долго ли придётся мнеВ моей незамкнутой тюрьме,Над этим бесполезным морем,Томиться тяжкой жизни горем?Молчит иссохшая траваИ гнётся, словно и жива;Не хочет правды говорить.А больше некого спросить.
«Не вернулся из походу»
Не вернулся из походуМолодой гусар в село:Что же я по нём горююЧто мне больно жаль его?За кафтан короткий что ли —Иль за чёрный ус — так жаль?Иль за то, что — не Марусей —Машей звал меня Москаль?Нет, мне жаль что пропадаетДаром молодость моя.Не хотят меня и замужБрать уж люди за себя.Да к тому ещё и девкиМне проходу не дают:Не дают они проходуВсё гусарихой зовут!
«Украйна»
Было время, на УкрайнеПушки грохотали,Было время, запорожцыЖили-пировали.
Пировали, добывалиСлавы, вольной воли,Всё-то минуло, осталисьЛишь курганы в поле.
Те высокие курганы,Где лежит, зарыто,Тело белое казачьеС головой разбитой.
И темнеют те курганы,Словно скирды в поле,И лишь с ветром перелетнымШепчутся про волю.
Славу дедовскую ветерПо полю разносит.Внук услышит, песню сложитИ поет, и косит.
Было время, на УкрайнеШло вприглядку горе;И вина, и меду вдоволь,По колено море!
Да, жилось когда-то славно,А теперь вспомянешь:Станет как-то легче сердцу,Веселее взглянешь.
matilda-i-ja.livejournal.com
Источник: znaj.ua09.03 08:02
Он стал пророком, гордостью нации, самым известным борцом за свободу украинского народа.
9 марта Украина отмечает 204 года со дня рождения известного украинского Кобзаря – Тараса Шевченко. Он стал пророком, гордостью нации, самым известным борцом за свободу украинского народа. «Знай.ua» публикует самые известные цитаты Тараса Шевченко про Украину.
Тарас Шевченко: украинский пророк
Традицию угнетения украинской нации со стороны российской империи удалось сломать Майдану 2014 года. Именно тогда началась тенденция возрождение культуры страны. Особенно актуальным стало творчества Тараса Шевченко, как борца против закрепощения нашей родины. Шевченко снова став символом БОРЬБЫ, он снова стал по-настоящему модным среди молодежи. Его творчество вдохновляет на новую битву за независимость Украины.
Тарас Шевченко: мотивирующие отрывки стихотворений
1. «Як понесе з України у синєє море кров ворожу… отойді я і лани і гори — все покину, і полину до самого Бога. Молитися… а до того я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров»ю волю окропіте. І мене в сім»ї великій, в сім»ї вольній, новій, не забудьте пом»янути незлим тихим словом» («Заповіт»)
2. «Не дуріте самі себе, учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають….Обніміте ж, брати мої, найменшого брата — нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами. І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, Слава України» («І мертвим, і живим, і ненародженим…»)
3. «А люде виростуть. Умруть ще незачатиє царята… І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». («І Архімед, і Галілей…»)
4. «Схаменіться, недолюди, діти юродиві! Подивіться на рай тихий, на свою країну, полюбіте щирим серцем велику руїну, розкуйтеся, братайтеся, у чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає і на небі, а не тілько на чужому полі. В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». («І мертвим, і живим, і ненародженим…»).
5. «За святую правду-волю розбойник не стане, не розкує закований у ваші кайдани. Народ темний, не заріже Лукавого сина, не розіб»є живе серце за свою країну. Ви — розбойники неситі, голодні ворони. По якому правдивому, святому закону і землею, всім даною, і сердешним людом торгуєте? Стережіться ж, бо лихо вам буде, тяжке лихо!» («Холодний Яр»).
6. «…А ми дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби! Підніжки царськії, лакеї капрала п»яного! Не вам, не вам, в мережаній лівреї, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу! Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш? Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?А діждемось-таки колись». («Юродивий»).
7. «…І вам слава, сині гори, кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» («Кавказ»)
8. «…Та й москаль незгірша штука: добре вміє гріти руки! І я люта, а все-таки того не зумію, що москалі в Україні з козаками діють. Ото указ надрюкують: «По милості Божій, і ви наші, і все наше, і гоже, й негоже!» Тепер уже заходились древности шукати у могилах… бо нічого уже в хаті взяти…» («Великий льох»).
9. «…А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить». («Я не нездужаю нівроку»)
10. «…Так сміються ж з України стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина розвалиться… і з-під неї встане Україна. І розвіє тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти!» («Великий льох»)
To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser thatsupports HTML5 video
Автор материала: Виталий Виталий
hatyna.com
|
literatura5.narod.ru
|
|
|
|
|
|
